На день треба від 5 до 10 вантажівок, яких немає: як працює Одеський гумштаб
Поділитися
Одинадцять місяців тому в Одесі було створено координаційний гуманітарний штаб Одеської області. Його мета — забезпечити одеський та сусідні регіони всім необхідним: медикаментами, продуктами, засобами першої потреби.
З чим довелося зіткнутися і чи вдалося виконати всі покладені зобов'язання — про це в ексклюзивному інтерв'ю журналістці Новини.LIVE розповів голова Одеського гумштабу Олексій Чорний.
— Ви очолили цю серйозну організацію через місяць після її створення. З чим довелося зіткнутися після двох попередників?
— Я очолив гумштаб 1 квітня. Багато було проблем, ключова з яких — довіра до організації. Тому що надходила досить сумнівна інформація щодо гуманітарної допомоги, її використання та подій, які відбуваються на складах.
Моє ключове завдання було відновити довіру суспільства щодо діяльності штабу. Я думаю, що за час, який пройшов, нам це вдалося. Ми цього досягли завдяки нашим одеським медіа: телеканалам, друкованим та інтернет-виданням. Ми звітуємо щомісяця, всі наші рішення є в доступі по датах та об’ємах: що, кому і скільки ми виділяли. Тому до ключових завдань можна додати й показ через прозорі інструменти під час певної цензури результати нашої діяльності.
— На початку роботи штабу все було хаотично — нам надавали допомогу, розподілити яку не встигали. Що було найскладніше?
— У нас є дуже багато людей, котрі працюють з перших днів, і складність полягала в тому, що на той момент ніхто з нас не був професіоналом у цій сфері. З усім доводилось розбиратись, дивлячись законодавчу базу.
Треба було зрозуміти, як оформлювати все документально. Розбиратись із нашим статусом, оскільки ми як допоміжний орган належимо до Одеської обласної військової адміністрації. А також розуміти принцип роботи міжнародних інституцій, тому що 99% допомоги, яку ми отримуємо, — це з закордону, і є невелика частина, яку надають наші місцеві організації, зокрема аграрії. Тобто треба було ще зрозуміти, як визначати потреби організацій та людей і як організувати нашу роботу за умови, що нема ресурсів на організацію нашої діяльності.
До 1 листопада минулого року всі були 100% волонтери, і не було виділено з бюджету жодної гривні на нашу діяльність. Складність була в тому, що ми не мали рахунку, бо не було юридичної особи. Але скажу, що хаос війни створив складні умови й для наших колег з громадських організацій та благодійних фондів у Одеській області та й по всій Україні так само.
— Хто може розраховувати на допомогу гумштабу, чиї потреби закриваєте на цей час?
— Ми, на відміну від інших організацій, не працюємо напряму з отримувачем. Наше завдання — забезпечити громаду в першу чергу. Можу сказати, що за останні три місяці більша частина того, що люди отримують в громадах на пунктах видачі, — це те, що ми передаємо з наших складів.
У нас немає свого пункту видачі. Ми довго думали над тим, щоб відкрити додаткові відділення в Одесі. Але прийшли до розуміння, що того, що вже є в Одесі, достатньо. Тобто наше завдання — щоб у громадах на пунктах видачі було що видавати, й цим ми відрізняємось від ГО та фондів. Це впливає на ті об’єми, якими ми оперуємо. Ми рахуємо звичні для нас об’єми — це одна європалета або піддон, на якому може бути до тонни вантажів.
За минулий рік ми отримали понад 8 тисяч палет допомоги. Це більше як 5 тисяч тонн вантажів, і ці вантажі ми розподіляли на громади області та райадміністрації. В другу чергу — лікарні та школи. Далі — соціальні установи. Сюди входять і військові частини, які мають юридичну особу.
Невелику частку становлять ГО та фонди, з якими співпрацюємо і розуміємо, що допомога ефективно використовується. Наприклад, херсонців в області представляє організація, що співпрацює з Херсонською ОВА. Таких є кілька прикладів у місті.
— А щодо міжнародної допомоги, чи не зменшилися її обсяги?
— Структура допомоги порівняно з березнем-квітнем суттєво змінилася. Можливо, перші пів року допомога, яка надходила, була хаотичною і несистемною, і, знаю, було дуже важко працювати.
Уявіть, коли до вас приїжджає вантажівка, набита повністю невеличкими коробочками. Це люди з Європи буквально збирали все, що було вдома. Дуже велику роль відігравали церкви, парафіяни яких за пропозицією пастора приносили свої речі, давали гроші. З такими вантажами працювати вкрай важко, тому що нам потрібно було розкрити кожну коробку та кожну консервну банку розсортувати, перевірити, чи нормальний термін придатності. Бо все приходило врізнобій. Все робилось вручну та забирало купу часу.
У нас була окрема команда, яка займалась "аптекою". От приходили ліки з Німеччини чи Франції, й наші лікарі розбиралися щодо їхнього складу і від яких вони хвороб. Це ж стосувалося одягу, гігієни і їжі. На це йшла колосальна кількість часу, але ефекту з цього було мало. Таких вантажів було багато перші три місяці, але хвиля допомоги впала. Люди один раз допомогли, чим змогли, а далі — ви розумієте, що зацікавленість у війні в Україні спадає.
Поступово кількість вантажів зменшилась, але збільшилась якість. Ми отримуємо монопалети суто, наприклад, з борошном, підгузками, шампунями. З цим легше працювати. І ця допомога надходить від системних європейських організацій, які мають досвід у гуманітарній сфері. Тобто вони мають запит від нас, оголошують у себе тендер і повідомляють нам, які об’єми можуть нам надати.
— Зважаючи на процедуру запиту на необхідні речі для українців, чи вистачає цих об’ємів?
— Потреба завжди більші ніж можливості. Питання до громад, щоб була пріоритетність. Для нас нема значення, чи це внутрішньо переміщені особи, чи місцеві, головне — статус. В першу чергу — це одинокі пенсіонери, батьки-одинаки, багатодітні родини, люди з інвалідністю. От такі категорії повинні отримувати допомогу в першу чергу. Але є ще люди, котрі втратили роботу, і вони також потребують.
Напевно, вони повинні отримувати, коли є можливість щось їм видати. В такому разі це питання до громад. Все залежить від організації роботи, та ситуація з цим дуже різна. Є громади, котрі чітко вказують нам категорію отримувачів. Вони ведуть роботу з донорами та використовують бюджетні кошти, навіть співпрацюють з аграріями. От в цьому проявляється ефективність роботи на місцях. Ми лише координуємо, навчаємо і перевіряємо ефективність. Але гострих ситуацій, коли б люди чогось не доотримували, у нас не було.
— Мені відомо, що були проблеми з логістикою — не вистачало вантажівок для розвезення гумвантажів. Чи змінилася ситуація зараз?
— Все, чим ми розпоряджаємось, нам надано безкоштовно — довгий час це були склади, техніка, витратні матеріали, приміщення нашого штабу і в тому числі вантажівки. Якщо з іншим ми закрили питання завдяки спонсорам чи домовленостям, то з вантажівками не вдається розв'язати проблему.
Раніше нам допомагали приватні перевізники. Люди чи то виїхали, чи отримали замовлення і працюють, щоб заробити гроші. Своїх машин у нас немає, а на день нам треба від 5 до 10 вантажівок. Є внутрішні перевезення — щось їде в область, а є рейси в Миколаїв та Херсон. Один з варіантів розв'язання проблеми — звернення до муніципалітетів в Європі, щоб вони нам виділили вантажівки. А поки склади забиваються, а розвозити їх складно.
— Ми спостерігаємо великий наплив херсонців до Одеси після звільнення їхнього міста. Розкажіть про вашу ініціативу "волонтерського десанту" у допомозі тим людям, які не наважилися покинути рідний дім.
— Наприкінці листопада ми повезли продукти в Херсон, де поговорили з головою Херсонської ОВА Ярославом Янушевичем і зрозуміли, що в місті не вистачає волонтерів. Ми зібрали експериментальну групу з 11 людей, адже там небезпечно, і наші люди потрапляли кілька разів під обстріли.
В групі були одесити, кияни на двоє іноземців. Ще семеро додалось херсонців. Пропрацювали вони там 10 днів, формували гуманітарні пакунки та евакуювали містян. Зараз готується група з 20-30 людей, але вже на два-три місяці. Потреба така є, бо 60 тисяч людей залишаються в місті.
В основному це пенсіонери та маломобільні люди, які живуть у багатоповерхівках. Їм треба буквально приносити воду і їжу, бо вони не можуть робити щось самостійно. Єдине, що робота ця небезпечна. Треба бронежилети та каски. Будемо відбирати людей і перевіряти їх з точки зору підготовки та мотивації.
— Чи не пошкодували ви протягом цих складних 11 місяців війни про те, що зайняли пост голови гумштабу?
— Я думаю, що війна підштовхує людей робити те, що вони можуть. Не скажу, що це був особисто мій вибір. Мене викликав голова військової адміністрації, спершу запитав, кого я міг порадити. Оскільки всі, кого я порадив, відмовились, то наступної зустрічі він сказав, що я очолю. Мені б хотілося займатися освітою дорослих, політичним консалтингом. Але це менш актуально, ніж гуманітарна сфера.
Ми підрахували, що сумарно за минулий рік нашим штабом була надана допомога 626 тисяч разів. Моя мотивація — допомогти рідній області та місту. Коли я бачу сотні волонтерів, які приходили на поміч, то це додатково підкреслює, що ми робимо важливу справу.
— Наше традиційне питання: що зробите найпершим після нашої перемоги?
— Ми з друзями в травні минулого року планували вийти в море на яхті. Планували чоловічу компанію, хотіли відпочити. Думаю, що після закінчення війни проблем буде досить багато. Колеги з міжнародних організацій кажуть, що гуманітарна потреба лише зростатиме. Тому відпочити довго не вдасться, можливо, якийсь тиждень провести з родиною, а далі рік чи два доведеться ще працювати.
Але я гадаю, що свій пост передам комусь іншому, а сам продовжу діяльність у проєктах відновлення. Зараз ми їх розробляємо з командою і, можливо, скоро вийдемо з ними у публічну площину.
Читайте Новини.LIVE!
