Долі одеських геодезиста та ресторатора: від волонтерства до лав ЗСУ

100 днів війни повністю змінили нас всіх. Біль і ненависть. Любов та емпатія. Люди, які до 24 лютого жили своїми мріями й бажаннями, в один момент стали захисниками та волонтерами.

Приміром, як два друга з Одеси – два Дмитра, Пшенишнюк і Вовк. З перших днів війни вони почали допомагати бійцям ТРО та ЗСУ: тепловізори, бронежилети, лопати, проволока, берці та форма, автомобілі, турнікети й аптечки... Нема нічого такого, що б хлопці не знайшли та не передали військовим.

Про поїздки «на нулі», врятовані життя мирних жителів та поранених військових, яких вони вивезли з зони бойових дій, і про те, що надихає колишніх ресторатора й інженера, у матеріалі спеціального кореспондента Новини.LIVE Одеса Євгена Лисого.

Читайте також: 100 днів трагедії: жахіття війни, які Україна не забуде ніколи.

В Одесі вже дуже спекотно – +26 на сонці. Ми зустрічаємось у  спальному районові міста, в невеликому сквері. Дмитро Пшенишнюк і Дмитро Вовк весь час відповідають на дзвінки, щось шукають в інтернеті. Вони на зв'язку майже 24/7, до того ж їм допомагають доставляти посилки на передову.

В перші дні війни хлопці вивезли свої родини за кордон та з головою поринули у волонтерство. Жартома Дмитро Пшенишнюк називає себе «волонтером останнього дня». До війни працював комерційним директором, його фірма займалася дистрибуцією алкоголю. Напередодні війни відкрили два винні ресторани.

У перші дні війни зателефонував товариш і запитав: «Де знайти жовтий скотч?». З цього почалась волонтерка. Наступного дня телефонують: «Ще треба». Почали допомагати одеській ТРО. Діставали сокири, ножі, лопати, проволоку», – розповідає одеський волонтер Дмитро Пшенишнюк

Через пару тижнів почали вже збирати кошти на шоломи, бронежилети, тепловізори. Всі ці важливі для військових лінії фронту «штучки» передавали особисто. На передову везли спорядження, а звідти вивозили поранених бійців і мирних жителів, які дивом врятувались від обстрілів.

Треба було евакуювати людей з Миколаївської області. Звернувся волонтер зі Львова. Каже: «Треба їхати в Олександрівку». «Ти в курсі, що там бої?». Поїхали, а що робити…

Далі Дмитро робить паузу, і в його очах з’являється сум, але буквально на кілька секунд. Потім він продовжує свою розповідь:

Там трошки сумна історія. Село вже було пошкоджено «Градами» та «Смерчем». До нас під’їжджає дід на зеленій дев’ятці, привіз свою бабку та двох онуків. Найменший, Женька, балакучий дуже. Передав він їх нам, міцно потиснув мені руку на прощання і смачно поцілував свою стару. Ух! Я аж здивувався! Така любов, розумієш? Дуже важливо було побачити той поцілунок», – Дмитро ненадовго замовкає та дивиться в телефон. Згодом продовжує

«Відправили стареньку й онуків до Львова. Там їх зустрів волонтер Роман, який допоміг вивезти їх до Польщі. Через два тижні знову звернулись родичі цієї сім’ї. Кажуть, допоможіть вивезти лежачу жінку – доньку та двох онуків. Поїхали знову. Везу їх, питаю: «Як там дід?» А жінка каже: «Діда вже немає». Наступного дня, коли він передав нам своїх онуків, знайшли на дамбі його розстріляну машину. Авто прошито повністю, а тіло не знайшли. До того ж донька діда, яка залишилась в Олександрівці, також загинула. Вийшла зі своїм затем у двір погодувати собак, і в той момент прилетіла касетна ракета, їх обох вбило. Отака історія. Людей вже немає, а той останній поцілунок діда так і залишився в пам'яті».

Дмитро Пшенишнюк дивиться у телефон. Він поспішає, бо сьогодні його останній день волонтерства. Завтра він уже поповнить лави ЗСУ.

«Коли починаєш спілкуватися з ЗСУ, все стає зрозуміло та прозоро. Деякі кажуть, що є військові хапуги, але це не так. Не зустрічав такого. Ось один командир, 34роки. Каже: «Діма, у нас все є, передай, кому треба». Реальний командир штурмового відділення. Це війна молодих командирів, які виграють у найзапекліших боях. Так генерали не можуть. Я зрозумів, що вони справжні. Я вже не можу йти по «Книжці» (популярний ринок в центрі Одеси. – Ред.) і бачити звичайне нормальне життя. Зрозумів: треба йти на фронт», – резюмує сьогоднішній волонтер

Де буде служити, Дмитро сказати неможе. Тільки говорить, що це дуже мобільна частина, яка робить багато гарного для Перемоги. Дмитро прощається з нами, спілкування ми продовжуємо з його другом Дмитром Вовком – тепер уся волонтерська справа залишається на ньому.

«Перша велика волонтерська поїздка була на Схід. Моторошно, але в цьому була дуже велика потреба. Везли важливий волонтерський вантаж, який треба було віддати в руки. Він був достатньо дорогий. Везли броніки, аптечки, які передали бійцям на фронт наші хлопці з одеської ТРО. Було страшно, але все закінчилося добре»,– згадує інший Дмитро

Каже, що шоком для нього на Сході став факт, що тих, по кому російські окупанти гатять «Градами», досі чекають «освободітєлєй». Їх небагато, але вони є. Проте деякі моменти й надихали.

Друге велике враження було, це коли вийшов на трасу, донецький напрямок, наші хлопці їдуть на фронт. Старенькі «Таврії», БТР, БМП, позашляховики, дорогі іномарки... Їдуть і їдуть. Ти зустрічаєш погляди, вітаєшся, махаєш рукою... В Одесі такого немає, такого не відчуєш

Дмитро Вовк зі своїми однодумцями й надалі допомагатиме ЗСУ. Відчуває, що його покликання – саме волонтерство.

«Діма (про Пшенишнюка. – Ред.) – локомотив. Я не знаю, як тримати його темп. Глиба, але ми мусимо продовжувати справу. Наш головний ресурс – люди, другий за значенням – гроші. Головне відкриття для мене – об'єднання людей. Від початку війни я зрозумів, що ми переможемо. Високою ціною, але переможемо! Інакше неможливо», – впевнено наголошує наш герой